Патронат як одна з форм сучасного підходу до розв’язання проблем улаштування дітей, що залишилися без піклування батьків


Патронатна форма виховання дітей визначається главою 20 Сімейного кодексу України як система передачі дітей-сиріт на утримання та виховання в сім’ю патронатного вихователя на підставі договору за обумовлену з органом опіки та піклування плату. Нині така форма влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, належно не реалізується, хоча й може реально пом’якшити вплив несприятливих чинників на цю категорію дітей. Стримує розвиток патронатної форми невизначеність відповідної нормативно-правової бази та недостатнє розуміння природи патронату й доцільності його застосування в Україні.


Проблема влаштування дітей, які залишилися без батьківського піклування, є актуальною попри ухвалення низки законів і підзаконних нормативно-правових актів, котрі мали б забезпечити їхні права та інтереси. Так, пріоритетність сімейного влаштування дітей, що залишилися без піклування батьків, визначена Конвенцією ООН про права дитини. Декілька форм сімейного їх улаштування визначено Сімейним кодексом України. Серед них законодавець передбачив і патронатну форму виховання та утримання дітей. Однак вона не знайшла розвитку чи навіть відображення ні в Законі України «Про охорону дитинства», ні в Законі «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», не передбачена й відповідними підзаконними нормативно-правовими актами.

Вивчення проблем запровадження патронатної форми виховання дітей зумовлене насамперед потребою розширити сімейні форми влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також визначити заходи соціального захисту, що забезпечуватимуть стабільність функціонування патронату над дітьми. Вирішення поставленого завдання сприятиме посиленню привабливості цивілізованих форм виховання, зменшенню кількості дітей, що перебувають (чи могли б перебувати) у притулках або інтернатах.

Варто зазначити, що історичний аспект питання патронату як системи передачі дітей-сиріт на утримання та виховання (часткове чи повне) до підприємств, військових частин, громадських організацій (колективний патронат) або сімей (індивідуальний патронат) досліджували чимало науковців, зокрема російські – Н. Несмєянов, С. Чіганова, П. Шахов, І. Назарова, українські – А. Зінченко, В. Козубовський та інші. У роботі [4] О. Карпенко, розглядаючи питання розвитку різних форм утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на наш погляд, достатньо обґрунтовано довела, що «відмова від патронату була передчасною … проблема виховання дітей, які залишилися без батьківського піклування, не тільки не вирішена, а, навпаки, стає дедалі гострішою».

З огляду на порушені проблемні аспекти згадане питання потребує подальшого вивчення для запозичення світового досвіду підвищення дієвості механізмів реалізації патронату над дітьми, конкретизації функцій уповноважених органів і служб у цій сфері, визначення заходів державної підтримки патронатної форми влаштування, а також для надання конкретних пропозицій щодо удосконалення чинного законодавства.

Соціально-правовим захистом дітей, що залишилися без батьків, суспільство переймалося ще з найдавніших часів. Батьківщиною сімейного патронату вважається Шотландія, де його застосовували з початку ХІХ століття [1]. Зарубіжні країни й нині активно застосовують патронат (фостерне виховання) [5], вирішуючи питання стабільного розвитку дитини, позбавленої належного сімейного піклування. Патронатна форма виховання щодо безпритульних та осиротілих дітей, які перебували в інтернатних закладах, застосовувалася в 20–40 роки минулого століття й у радянських республіках [3]. Зокрема, діяльність з патронування над дітьми регламентувалася постановами ВЦВК і ВНК РРФСР «Про передачу вихованців дитячих будинків у селянські сім’ї» від 3 березня 1928 року та РНК УРСР «Про порядок патронування дітей у колгоспах та родинах трудящих» від 11 червня 1940 року. Необхідність такої форми виховання була зумовлена неспроможністю державних установ улаштувати всіх нужденних дітей, позбавлених батьківського піклування через колективізацію, голодомор, репресії та війни. Тому, незважаючи на проголошений пріоритет колективного державного виховання дітей, сама держава делегувала функції з їхнього влаштування окремим громадянам. Передача дітей під патронат у селянські сім’ї поєднувалася з державними заходами соціальної підтримки (призначення коштів на утримання патронованої дитини з місцевих бюджетів). Після досягнення особою, яка перебувала під патронатом, 14 років передбачалося також надання з кас громадської взаємодопомоги колгоспів грошової допомоги, а з місцевого бюджету – одноразової грошової допомоги.

Натомість із прийняттям у 1968 році Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб і сім’ю інститут патронату був виключений із сімейного права. Норми щодо патронату над дітьми зберегли у своїх Сімейних кодексах лише дві держави з колишніх республік СРСР – Латвія та Узбекистан. Патронатне виховання дітей урегульовано також законодавством Республіки Казахстан, зокрема Законом «Про шлюб та сім’ю». Формуються нові підходи до влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, й у Російській Федерації: патронат над дітьми не врегульований федеральним законодавством, але активно застосовується на території її окремих суб’єктів.

Патронатне виховання визначається як форма влаштування дитини на виховання в сім’ю патронатного вихователя, з обов’язковим розмежуванням прав і обов’язків щодо захисту законних інтересів цієї дитини між батьками, уповноваженою службою та патронатним вихователем. Патронат поділяється на: короткостроковий (до 6 місяців), довгостроковий (до 2 років чи на термін, що визначається інтересами конкретної дитини). Він може бути застосований не лише у випадках, коли дитина з певних причин залишилася без піклування батьків (якщо останні загинули, перебувають у лікарні тощо), а й опинилася в соціально небезпечному оточенні. Зокрема, найпоширенішими ситуаціями, коли виникає потреба в патронатній сім’ї, є внутрішньосімейні конфлікти, тимчасова асоціальна поведінка батьків тощо.

Під час перебування дитини в патронатній сім’ї проводиться робота з реабілітації її біологічної родини, аби повернути дитину в належне сімейне середовище. Така форма виховання дає змогу не влаштовувати її в інтернатні заклади, а відразу ж передавати патронатному вихователю до вирішення питання подальшого влаштування. Існують й інші аспекти використання патронатного влаштування дітей [9]. Важливим стимулюючим чинником є те, що патронатному вихователю виплачують заробітну плату та зараховують трудовий стаж.

Ті, хто займається питаннями сімейного влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, мають різне бачення перспектив патронатного виховання. Зокрема, дехто вважає, що з часом систему дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей повністю замінить система патронату завдяки вищій, ніж у закладах улаштування дітей, оплаті праці патронатного вихователя та допомозі на дитину [6]. Такої думки дотримуються деякі теоретики та практики й в Україні: у Верховній Раді зареєстровано законопроекти, якими пропонується замість трьох форм тимчасового влаштування дітей (патронат над дітьми, прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу) використовувати одну, а саме – патронат над дітьми [7]. На нашу думку, однозначно підтримати таку пропозицію не можна. Адже система прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу вже склалася й має неабиякі позитивні результати. Зміни призведуть лише до її руйнації, необхідності побудови нового комплексу відносин, що негативно позначиться насамперед на долях дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Треба не руйнувати наявну систему виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а розвивати патронат як самостійну форму.

Отже, за нинішніх умов розвитку сімейних форм виховання дітей використання в Україні патронатної сім’ї як тимчасової форми їхнього влаштування насамперед є можливим у разі відмови від новонароджених у пологових будинках. На практиці таких дітей всиновлюють лише після досягнення ними двомісячного віку за згодою їхніх батьків, засвідченою нотаріусом. Це передбачено статтею 217 Сімейного кодексу України. Слід зазначити, що реалізація норм цієї статті викликає чимало нарікань і постійно перебуває в центрі уваги суб’єктів законодавчої ініціативи.

Зокрема, не раз пропонувалось отримувати згоду батьків на усиновлення відмовної дитини після її народження, не очікуючи досягнення нею двомісячного віку. Інша пропозиція полягала в тому, щоб засвідчена нотаріально відразу після народження дитини згода набувала чинності, коли тій виповниться два місяці. Однак і з цим, на наш погляд, теж не можна погодитись однозначно. Відповідно до норм статті 5 Європейської конвенції з усиновлення дітей [2] згода матері на усиновлення її дитини може бути прийнята тільки після народження дитини й після закінчення встановленого законом терміну, який не може бути меншим, ніж шість тижнів; у разі, якщо цей термін невизначений, згода приймається тоді, коли, на думку компетентного органу, мати цілком одужала після пологів. З положеннями конвенції кореспондуються положення резолюції ПАРЄ № 1624 [8], якими визначено, що матерям повинен надаватися розумний проміжок часу, протягом котрого вони могли б змінити своє рішення. Тобто забезпечується право дитини на зростання в біологічній сім’ї.

Окрім того, у резолюції підкреслено, що у зв’язку з великим попитом за кордоном на усиновлення малих дітей проблема ще погіршується. Громадські організації часто скаржаться: матерів, які потрапили в складну життєву ситуацію, вмовляють, користуючись їхньою недостатньою поінформованістю та довірливістю, залишити своїх новонароджених дітей.

Саме тому до повноважень служб у справах дітей, встановлених статтею 4 Закону України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей», доцільно додати такі: запобігання відмові від новонароджених, робота з біологічною сім’єю дитини для створення належних умов її проживання з батьками.

Дискусійною є й проблема пошуку батьків, котрі відмовилися від дитини в пологовому будинку, після досягнення нею двомісячного віку, щоб нотаріально засвідчити їхню згоду на усиновлення. Така дитина, перебуваючи в лікувальних установах без сімейного піклування, вже від народження почувається покинутою, що негативно впливає на стан її здоров’я.

Отже, в цьому разі оптимальним є застосування тимчасової форми влаштування новонародженої дитини, тобто передача її до патронатної сім’ї на термін до двох місяців чи до часу застосування до неї інших постійних форм сімейного виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Звісно, якщо дитина отримає такий статус.

Безперечно, патронатні сім’ї мають бути спеціально підготовлені для приймання дітей перших місяців життя. Зокрема, патронатними вихователями можуть бути медичні чи педагогічні працівники з досвідом догляду за новонародженими. Інший варіант – це створення патронатних сімей за участю жінок, які в той само час і в тому ж пологовому будинку, що й жінка, котра відмовилася від немовляти, народили своїх дітей. Звісно, якщо члени такої сім’ї не мають проблем зі здоров’ям, а також житлових чи матеріальних і свідомо погоджуються стати патронатною родиною. Основним аргументом на користь створення саме такої патронатної сім’ї є можливість природного (материнського) вигодовування відмовної дитини та перспектива бути всиновленою саме цією родиною. Одночасно на служби у справах дітей, органи опіки та піклування (як одну зі сторін договору про патронатне влаштування дитини) мають покладатися розробка та реалізація комплексного плану роботи з родичами відмовної дитини для повернення її до біологічної сім’ї. У разі небажання (неможливості) родичів дитини прийняти її в сім’ю служби у справах дітей повинні остаточно сформувати пакет документів для передачі її на всиновлення чи застосування іншої форми влаштування.

Запровадження патронату над новонародженими дітьми, безперечно, матиме позитивні наслідки. Це, по-перше, сімейне піклування з перших днів їхнього життя, достатність харчування, одягу, медичного обслуговування. По-друге, перспектива бути всиновленими підготовленими патронатними вихователями. По-третє, можливість повернутися до біологічних родичів, адже першочерговим завданням служб у справах дітей є забезпечення права дитини на зростання та виховання в біологічній сім’ї.

Патронатне утримання та виховання дітей, що не мають належного батьківського піклування, на нашу думку, є гнучкішою формою їхнього влаштування. Її можна застосувати до дитини будь-якого віку, незалежно від юридичного статусу, стану здоров’я й на термін, зумовлений обставинами, в яких вона опинилася. Патронат дає змогу допомогти дитині в будь-якій ситуації. Крім того, його можна використовувати як проміжну форму для влаштування дитини в сім’ю. Особа, котра хоче всиновити чи взяти під опіку (піклування) дитину-сироту або позбавлену батьківського піклування, матиме можливість спочатку взяти її під короткостроковий патронат і в разі позитивного результату обрати іншу, бажану, форму сімейного влаштування дитини.

Для стабільного функціонування патронату, як і інших форм сімейного влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, на законодавчому рівні слід передбачити збалансовану державну систему соціальної підтримки. Згідно з основоположними принципами Закону «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», діти, влаштовані до патронатних сімей, повинні забезпечуватися відповідними харчуванням, одягом, взуттям, іграшками, медичним обслуговуванням тощо. Новонароджених мають систематично відвідувати дільничний педіатр і патронажна медсестра. Конкретні заходи державної підтримки дітей у патронатних сім’ях повинні визначатися залежно від індивідуальних потреб дитини. Тому під час укладання договору з патронатними вихователями слід урегулювати питання взаємовідносин батьків дитини, уповноваженої служби та патронатних вихователів і чітко окреслити заходи соціального захисту дитини в патронатній сім’ї.

Водночас належний соціально-правовий захист повинні мати й патронатні вихователі. Вимоги до їхнього віку, стану здоров’я, житлових умов та особистих характеристик повинні бути такими, як і для кандидатів у прийомні батьки та батьки-вихователі. Однак менш жорсткими, ніж для кандидатів в усиновлювачі, але жорсткішими, ніж для опікунів (піклувальників). Виконання обов’язків патронатних вихователів має оплачуватися, що й передбачено статтею 253 Сімейного кодексу України. Якщо розглядати патронат над дитиною як основну діяльність особи, то варто визначити певний обсяг прав і гарантій для такого працівника, пов’язаних зі специфікою роботи. Для патронатних вихователів потрібно передбачити гарантії пенсійного забезпечення, соціального страхування тощо. Наприклад, якщо йдеться про короткостроковий патронат (патронат над новонародженими дітьми), цілком логічно передбачити для такої сім’ї щорічну відпустку після шестимісячного виконання обов’язків патронатного вихователя. А також надання окремих пільг, зокрема щодо плати за користування житлом, комунальними послугами (газопостачання, електропостачання тощо).

Отже, аби забезпечити передбачене Конвенцією ООН право кожної дитини на сімейне виховання потрібно розширювати форми сімейного влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, враховуючи світовий досвід з поправкою на можливості країни. Для розвитку патронатної форми влаштування дітей певні передумови в Україні вже є. Вона передбачена Сімейним кодексом України. Залишилося створити відповідну нормативно-правову базу для практичного запровадження патронату, розробити заходи соціальної підтримки патронатної сім’ї на державному рівні. У цьому сенсі доцільно внести зміни до глави 20 Сімейного кодексу України щодо патронату та прийняти відповідний закон, яким визначити статус патронатних вихователів, функції уповноважених органів і служб зі супроводження патронатних сімей та роботи з батьками дитини, заходи державної підтримки як дітей у патронатних сім’ях, так і патронатних вихователів, що підвищить престижність діяльності з патронатного виховання та зменшить ризики виникнення складних життєвих обставин через відсутність належного батьківського піклування.

 

Джерела

1. Доклад Н. Несмеянова о призрении детей на Всероссийском совещании 17–20 марта 1916 года по призрению детей в связи с войной. – http:// innewfamily.narod.ru/index.html

2. Європейська конвенція з усиновлення дітей (ETS N 58) від 24 квітня 1967 року (Рада Європи, Страсбург). – http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi

3. Зінченко А. Г. Досвід подолання дитячої безпритульності в Україні у 20-х роках. – К.: ТОВ «Міжнар. фін. агенція», 1998. – 35 с.

4. Карпенко О. І. Правові засади утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського виховання: Дис. … канд. юр. наук. – К., 2002. – С. 191.

5. Козубовський В. В. Соціальний захист неповнолітніх у Великій Британії (порівняльний аналіз). – Ужгород: УжНУ, 2004. – 129 с.

6. Назарова И. Б. Дети-сироты: характеристика проблемы последних лет// Россия: 10 лет реформ. Социально-демографическая ситуация / Под. ред. Н. М. Римашевской. – М.: РИЦ ИСЭПН. – 2002. – С. 204–212.

7. Офіційний сайт Верховної Ради України. – http:// portal.rada.gov.ua/

8. Резолюція ПАРЄ 1624 (2008) «Запобігання першій формі насилля над дітьми: відмова від дитини при її народженні». – http://gska2.rada.gov.ua/pls/mpz/docs/ 835_res_1624.htm

9. Чиганова С. Д., Шахов П. Г. Современный подход к решению проблемы устройства детей, оставшихся без попечения родителей. – http: // sibsocio.ru/ ksa/deti.php

Автор: Тетяна Макійчук